Dudes & Dad (dudes_and_dad) wrote,
Dudes & Dad
dudes_and_dad

Олег Сич. Ятя

Сьогодні сповнилося б 55 років молодшому братові мого батька Олегові "Сичу" Павлову, котрий раптово покинув нас 14 грудня 2013 року. На честь дня народження улюбленого дядька оприлюднюю його невмирущий та вічно актуальний твір "На Хрекщатику", або просто "Ятя", як називають його у своїх вузьких колах шанувальники таланту Олега Сича.


ОЛЕГ СИЧ

НА ХРЕКЩАТИКУ

Інвалідам пера присвячується

Ідучи якось по Хрекщатику, я зустрів Ятю Визобичка.
Він дуже любить ваку. То завагався відпочатку. Але за хвилину запропонував зайти до вак’ярні. Звісно, ми так і зробили.
Із безлічі вак’ярень на Хрекщатику ми вибрали одну. Звісно, одну. З вивіскою “Трудодень”. От б…, подумав Ятя Визобичко. Но мені не сказав, що так подумав. У вак’ярні було геть порожньо, тихо і прохолодно. Посередині стояв здоровенний люмінєвий стіл. Біля столу лежали стільці. Лежали вони тому, що кожен стілець мав лише одну ніжку, а три були відламані. І, звісно, як заведено на Хрекщатику, щоб усидіти, треба було однією рукою, лівою чи правою немає значення, підтримувати стілець.
У “Трудодні” існувало неписане правило. Відвідувач, який заходив до вак’ярні, мусив схопити стілець і швиденько притиснути його до сідниць. Лише після цього, із притиснутим стільцем, любитель ваки мав право підходити до стійки, чи то пак шинквасу.
Людей геть не було, то насолоджуючись свободою, ми спочатку вільно походили по вак’ярні, нікого не зачіпаючи ніжками. А потім уже підійшли до стійки, чи то пак шинквасу. Ми з Ятею Визобичком відчули себе вільними громадями.
Узявши ваку, повернулися до столу і зручно вмостились. Поверхня столу якраз сягала брів. Вака приємно пахла, і в ніздрях офігенно лоскотало.
Ятя чхнув.
– Будь здоровий! – сказав я.
– Якую!– відповів, як годиться, Ятя. – Дуже радий!
– Бреше, подумав я, но промовчав. – Скажи щось новеньке.
Я простягнув руку вгору, взяв чашку і відпив добрячий гарячий ковток.
– Скажу, – мовив Ятя.
– Ну-ну,– сказав я, розжовуючи ваку. – Смачна з біса. Ще й густа.
Ятя настовбурчив очі, ніби збирався заявити, що в його жінки п’ять язиків.
– Можеш не казати, – попередив я.
– Чого? – суворо запитав Ятя.
– Бо я й так знаю.
Ятя засміявся і розкидав ногою ваку, що повипадала з рота.
– Не губи слини даремно.
– Це не слина, це – вака, – пояснив Ятя і чхнув.
У телевізорі щось сказало.
– Що? – спитав Ятя у даващиці.
– У мікісійний гамузин роркупрорів привезли! – гримнула даващиця.
Я випав і спитав:
– Коли?
– Учора перед закриттям!
Мені вже не сиділося. Треба було бігти. Навіть вака якась несмачна стала.
– Не спіши, – незворушно мовив Ятя,– тепер роркупрорів буде багацько. В мегамузинах і навіть в уніргамі.
Ага, подумав я. Починається. Ну нисказав.
Ми допили усю ваку, поклали, як годиться, стільці на підлогу і, взявши чашки, рушили через вулицю до судномийки. Раніше вона (судномийка) містилася на другому кінці Хрекщатика. Адресу було надряпано на стільці і паралельно настолі.
Одне слово, самообслуговування.
По дорозі до магомузину Ятя купив “Секспрес”, і ми з радістю викурили по одній секспресині.
Ось і гамузин “Монстроном”. На диво, тут теж жодної людини.
– Мабуть, ремонт, – прошепотів Ятя. – Перебудова. На Мукраїні – перебудова.
Ми підійшли зза угла до прилавка, за яким стояла даващиця. Вона широко і люб’язо усміхалася, одночасо моргаючи. Мені правим оком, Яті – лівим.
Тільки-но я відкрив рота, щоб запитати про роркупрорів, як вона посміхнулася ще ширше, зробила рукою жест і сказала: ”В мене сорок два зуби”.
Ми засміялися й собі, і тут я побачив табличку. Попередній напис було закреслено навхрест лафомстором і тим же лайфмістером написано: “Типер биз талонів і скіьки cхочите. Цюна: 1 риб. за 10 бл.”
– Чудово! – сказав я, відчуваючи, як почуття свободи розповзається по тілу. – Чудово! Ану покажіть, будь ласка, які у вас є!
Даващиця повернулася до сціни і розчинирла двері величезного голодильника. Звідти приємно дохнуло прохолодою. Бо надворі було жарко. І ми побачили вкритих інеєм роркупрорів. Вони нерухомо лежали на полицях.
– Мовчать? – сказав Ятя.
– Багато їх у вас, – зрадів я і полегшено зітхнув. – Мені, будь ласка, голову зважте.
– Я дужу перепрушую, але вони вже давно поступають безголові. Кажуть, мутація. – І додала пошебки, закотивши очі й вивалюючи груди на прилавок: – Кажуть, радіація геть упала. Шо ж тепер робити, га?
Що робити, я не знав, і тому плечем знизав.
– Радіяйція пропадає на очах! – обурювалась даващиця. – Роркупрори безголові! Дійшли до ручки геть!..
– Та-а-кік! Скоро ще й атомні станції демонтяють – і крячка нам! – підтвердив я.
– Кряцька! – поправив мене Ятя.
– Що хучуть, те й рублють! – захилитала гуловою давациця й витерла сльозу.
– Ну тоді виріжте чи вріжте нам калогрума два спинних мозгів, – сказав я.
Давасцися старанно зробила те, що я просив і щироко посміхнулася.
Ми розплуталися і вийшли надвір зі згортками, із яких стирчали хрепти.
Біля гомнозина стояли гавтомати.
– О, вже й тут повно! – мовив Ятя в’їдливо. – Не могли, блю, далі поставити. Хтів хоч раз пройтися із хрептом роркупрора. Роркупрори є – так гавтуматів наставили скрізь!
Найближчий гав-томат уже нас помітив і блимав своїм єдиним охом.
– Шшо, вибили уже? – злорадно вишкірився Ятя. Замість відповіді автомат виставив дві величезні лапи, на які треба було класти роркупрорів.
Не розгортаючи, ми кинули йому пакунки. Автавмать радісно заблимав лампочкую, дзенькнув і сховав згортки в черево.
– Він ще й німий! – з відразою буркнув Ятя. – Для чого тільки цим ідіуоттам очі ліплять?
- І це замість того, щоб чітко й виразно, згідно Канституциі, подякувати! – не втримався і я.
- Отак усе у нас, – мовив сумно Ятя і знанацька копнув автомата ногою.
– Ух! – із солідарності я замахнувся рукою. – Чи дождемося ми колись чогось від тебе?!!!
Тут почулося бульканя, скрегіт і з’явився запах.
– Ага. Нарешті, – невдоволено мовив Ятя. – Доки не гавкнеш, не послуха. А жрать давай! Дивися не подавися!
– Шшоб ти, гадюка, удавився! – знову підтримав я друга.
– Якую!.. Якую!.. Якую!.. засокорів автомут, ніби к’юрка, що знесла юйце. Зі спеціальної зчілини вискочило два автобусних тілончика по 500 коооп.
Ми забрали тулони, викурили ще по секспресині і з гідністю попрямували до автібусної зупенки.
Першим під’їхав автібус Яті Корсяковича Визобичка. Чогось було сумно і розходитись не хотілося.
– Ми непогано провели час, – промовив я чімно.
Ятя зідхнув.
– Пока, – сказав він.– Могло бути й краще, якби не ці роркупрорири з їхніми гуололовами… Та й цей іддіоут-аутомаут... Та і я, - він раптом замишкався і зідхнув скрушно, - насправді не Визобичок, - він знову зідхонув і схлипнув дуже, – насправді я Видзьо-Біч!..
Я випав.
– Якую! якую! якую! – почулося від охтобуса, коли сумний Ятя Видзьо-Біч зник за дверима.
Він, мабуть, щойно вийшов на маршрут, подумав я про антибус. Новеький, близькучий, із двома імпортними очима-лямпотчками. Зі спеціальної щюлини, як положено, вискочюли два житони. Мужик із пляшкою підпіхвою підхопив один жидон задньою лівою і помчав до метри.
Ось і мій автібус. Але щойно я поставив нігу на східцу, як почув неймовірний геволт. Я озернувся.
Пурушуючи і пракрітюючи на всі боки правила вуличного ряху пішохедів, вулицею чимдужч бех безголівий і жче холодний роркупрір. За ним, синій від мотрюків, криючи геть усе на світі й розмахуювучи лозиною напрайф і налайф, гнався мільцюнерр.
– От блю!!! – подумав я, нунисказав.
На заднюватій площаці автобюста стуяв Пень Юк. Чи, може, Пен-Йок. Бля няго тввклосся два пикатих роркупрора.
– Голову! – сказав один. – Бо оштрахуїмо!
Я чучхемненько пкклав голову на пийньок.
– Ти баа, - сказив дриггий, - ссьодні нам чемммні придуеррики триперляютться! – і за ніс Наді мно ю цюкиррку.
- Бе-ее-е-е-ее-еееее!!! – заривів Перший, танцюяйцяючи навколо.
- Придурюююються, - подумало Я.
Tags: Олег Павлов, Олег Сич, Ятя
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments